Ковель-Пасажирський
“Вечір повільно стікає по запітнілому склу старого дизель-поїзда. Крапля за краплею, спогади, що більше не мають сили, але ще не навчилися мовчати. За склом вирує сірий горизонт — не дихай. Час змивається вітром, що більше не свіже повітря, а щось невидиме — тінь чи пам’ять, яка ковзає попід колеса. Усередині — бліде світло ламп, з яких давно вигоріла надія на яскравість. Воно тріпоче, наче крило метелика, що випадково потрапив у минуле. Пожовклі пластмасові панелі ледве тримаються на викручених, як життя, гвинтах. У щілинах між стиками — пил, що не просто осів, а причаївся, уважно спостерігаючи. Бордовий дерматин сидінь — натертий, потрісканий, засмальцьований часом. Він ще пам’ятає долоні, що шукали опори, сльози, що не встигли впасти, і очі, які не дочекалися відповіді. І часом здається, що на одному з сидінь ще залишилося легке втиснення — не від пасажира, а від спогаду, що вміє важити. У відбитті скла, можна побачити щось ще: якби придивитися довше, ніж зручно, там виникає обрій, якого не було. В ньому — незнайомий чоловік у капелюсі. Чи то біла, чи то гарячка, чи хтось, хто давно мав зійти. Його вбрання легке — мов парус, що ловить вітер сподівань, погляд — спрямований у простір, що ще не знає розчарувань. Та іноді здається — він не дивиться, а слухає. Щось із того боку вікна шепоче — не словами, а шелестом трав, чи стуком серця, що не твоє. Повітря пахне іржею, злегка вивітрілим перегаром, холодним чаєм і старим тюлем з вокзалу. І ще — чимось невловимим, як перший запах після сну, в якому ти був кимось іншим. Усе застигло — час тут не плине, а дихає глибоко й повільно, разом із скреготом коліс, разом із пульсом старого заліза. І часом в кутах вагона можна побачити рух — не мишу, не пасажира, а просто тінь, що не має власника. Цей вагон — не просто рух. Це кімната пам’яті, оббита дерматиновими віршами про те, що ми встигли забути. Тут двері зачиняються не просто від протягу, а коли спогад вирішує вийти. І в кожному стуку рейки чується щось більше за дорогу — шепіт минулого. Бо не все, що залишено позаду, зникло. Деяке — досі їде з нами, сидить поруч, мовчить — і тримає за руку. Й інколи, коли заснеш на ходу, воно обережно підкладає під голову свою відсутність.”
